Максим Романенко

Кожна людина живе у трьох вимірах: учора, сьогодні, завтра. Учора – це наша історія. Вона бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ, якщо він справжній народ, має свою власну історію та пам'ять, а пам'ять - правда!

Традиційно, в четверту суботу листопада, в Україні відзначають пам’ятний день жертв Голодомору 1932-1933 років.

З метою патріотичного виховання підростаючого покоління, учні Кодимського ТВСВ Північного центру професійної освіти, взяли участь у заході організованому працівниками районної бібліотеки, по вшануванню пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні.

   Учні та праціники Північного центру професійної освіти прийняли участь у святкових заходах, присвячений Дню партизанської слави. Біля пам'ятника партизанам загону "Буревісник" відбувся мітинг, святковий концерт та покладання квітів.
   Свято встановлено в Україні «…на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, увічнення їх пам'яті…» згідно з Указом Президента України «Про День партизанської слави» від 30 жовтня 2001 року № 1020/2001.

Автор Жирун Ярослава Борисівна

Хочу поділитися спогадами мого дідуся, Бережняка Григорія Івановича, про важкі часи Великої Вітчизняної війни.
Зі спогадів  ветерана  Великої  Вітчизняної  війни  Бережняка  Григорія  Івановича (на фото)

- Дідусю, коли ви пішли на війну?
- Я працював трактористом у  Савранській  МТС, що була розташована в селі Ковбасова Поляна. Прийшло розпорядження  відігнати  всю  техніку  глибоко в тил, щоб  не  дісталась  ворогові. І ото в 1941 році, липні місяці як поїхав із своїм трактором, та й  повернувся вже аж  восени 1945  року.
- І що ж ви всю  війну  так  і  пробули  зі  своїм  трактором?
- Ні, трактори ми залишили на станції (вже й не пам’ятаю якій), а нас відправили на передову. Зброї не  дали, сказали ,що здобудемо в бою.
- А як це можна здобути у бою  зброю?
- А це, або когось із своїх уб’ють,і ти візьмеш його зброю, або відіб’єш у ворога.
- Як вам воювалося, дідусю?
- Тяжко…  Як і всім…  Коли йшли у наступ не питали погоди: чи дощ, чи сніг, чи мороз, а воювати треба. І ніхто не хворів, ніхто  ніякого грипу тоді не знав, хоч одежина  була - шинеля, шапка. Ото як поранили - тоді й лікувалися. А так, за тією  воєнною  напругою забували за любий біль, навіть зубний. Не було коли хворіти.
- А де ж ви їли? 
- Були польові кухні, то варили кашу, гарячу страву. При нас були котьолки, ложка – завжди при собі носили. Як спокійно - їли  гарячу страву, а як наступ, або сильний шквальний  ворожий вогонь - давали сухий пайок (сухарі, тушонку, консерви). Тоді мало  думалось про зручності, більше, - щоб  вижити. Так провоював  до березня 1942 року і під  Ворошиловоградом потрапив в оточення.  Оточили нас, ми відстрілювались і відступали. Зайшли  в  якесь  глинище. Там нас спочатку закидали  гранатами. Багато вбили, а хто лишився  живий - поглухли. Німці висунули  вимогу, щоб ми здалися без єдиного пострілу. З нами був командир, його поранило  осколком, він почав стріляти. Німці, коли вже взяли  нас в полон, дуже били, за те що не послухались і стріляли. Привезли нас на  якийсь тік, поставили (як зараз пам’ятаю) біля кагатів із соняшниковим насінням і били  прикладами. Ми  попадали, як лантухи, на  ті кагати і до памяті прийшли аж на наступний ранок. Тоді нас пішком погнали до залізниці, десь кілометрів за двадцять, погрузили  у товарні вагони і повезли до Німеччини. Привезли на завод. Я працював з іншими військовополоненими: токарем, слюсарем. Годували дуже погано. Варили брюкву. Ви й не знаєте, що це таке, це щось між редькою і буряком. Я коли додому  повернувся, сказав, щоб не клали у борщ буряка, бо я цієї брюкви наївся до кінця свого віку.
- Дідусю, німці  дуже  злі?
- Були і злі. Як не виконував норму, дуже били. А як її виконаєш, коли завжди голодний. Та були й людяні. Один із  наглядачів приніс мені одного разу дві срібні монети, щоб я зробив йому дві обручки. Виточив я йому на станку ці  обручки. Він мені приніс за це кирпичик чорного хліба і кусок сиру. Я поки дійшов від заводу до бараку, незчувся  як хліб з’їв. Сир уже в бараці ниткою різали, ділили між усіма.  
Одного разу, там у полоні, мені приснився сон, ніби за мною женеться кінь, стає на задні ноги, а передніми норовить вдарити мене в голову. Вийшов у цей день на роботу, чи зазівався, чи так мало бути - стріла крана поверталася з  грузом металу і вдарила мене в голову. Без свідомості був довго. Лікували в якомусь госпіталі. Повернувся до роботи  вихудлий і дуже охлялий і от той наглядач, якому я робив обручки, приносив мені кожен день кусок хліба, підгодовував  мене. Якби не оцей щоденний його хліб, я був би не вижив.
- Дідусю, а як же вас звільнили?
- Нас звільнили американці. Зібрали всіх і запропонували поїхати до Америки. Були й такі, що погодились, бо  американці попередили, що на Батьківщині нас чекає трибунал і висилка в Сибір. Я додому хотів, вдома  троє  дітей залишилося… Подумав, що дадуть мені таборів років з 10, а потім все одно ж повернуся на рідну землю. Нас, хто  відмовився їхати до Америки, передали радянським військам. Був суд. Розповів, як і де потрапив у полон, де перебував  і  що робив у Германії, і мене виправдали. Додому повернувся аж восени 1945 року. Вдома мене вже й не чекали, бо у  1943 отримали похоронку, що я пропав безвісти. Знову як і до війни влаштувався працювати на тракторі біля землі…

Автор Ольга Вінницька

З метою військово-патріотичного виховання допризовної молоді учні Кодимського відділення ПЦПО відвідали Кодимський загін прикордонної служби. Екскурсія була цікавою, насиченою та повною нових вражень. Під час спілкування із військовослужбовцями учні ще раз переконалися в тому, що український солдат є справжнім патріотом своєї Батьківщини і професія військового престижна та цікава.

Останні новини

Top
Шаблон скачали с сайта JooMix.org