Я тридцять третій пам'ятаю... Cпогади Бережняк Марії Данилівни

"Я тридцять третій пам'ятаю..."
Цикл заходів до Дня пам'яті жертв Голодомору.

Викладаємо спогади Бережняк Марії Данилівни, бабусі нашого директора Ярослави Борисівни Жирун, які оформлені як художнє оповідання. Легендарна була бабуся. Не минає і дня, щоб її внучка не промовила б фразу: «Як казала моя бабця ...» Спасибі їй, що вона була така, що зуміла донести свої спогади до своїх дітей і онуків, а вони, в свою чергу, зберегли їх і поділилися з нами…

Хліб голодного року

Під хатою сидить старесенька сива бабуся, неквапом веде нитку спогадів.
Село не спало. Ще й на досвіток не бралося, а в кожному хатньому вікні світилося і люди збиралися йти в поле на повторну прополку буряка. Курілися комини, випускаючи з печей голодний дим, бо ж не було чого варити в печі. Жменька мучної потерухи на шестилітровий чавун – вийде баланда, добре, якщо хоч посолена.
– Ганно, – глухо промовив, зайшовши з двору, Данило, – сьогодні Клаву одведи в ясла, там їм хоч трошки краще їсти дають, та й важко в полі бути цілий день шестирічній. А всіх інших збирай на буряки, в обід миска баланди на кожного буде, вчора голова обіщав...
– Якби не та миска баланди, ніхто б до тої норми і не дійшов, знесилені люди, хіба можна опухлими ногами далеко зайти, – підтримала розмову Ганна.
– Милиян казав, що тим ,хто біля машини, дають ще й шматочок хліба.
– Якби Милиян його сам з’їдав, а то ж він його Санді односить.
– Хай односить, може, порятує дівчину– опухла вже.
– Угу! У нас сім ротів, самі їсти хочуть.
– У нас хоч трохи ще приварок є, – вела розмову Ганна, – - якби не те жито, що закопали, вже б виздихали...
Важко зіперлася на рогач, спостерігала за вогняними блисками у печі, а в голові снували згадки...
Данило повернувся під північ. Увійшовши до хати, з серцем кинув кашкетом:
– Завтра комсомольці будуть ходити по хатах, хліб трусити, указ прийшов зго-ри, Сафрон попередив.
Як стояла, так і сіла Ганна:
– Заберуть, усе заберуть. Виздихаємо, – заголосила.

– Цить! Буди Івана, Милияна, Гафійку, Марійку– будемо ховати жито.
– Щоб вже їх під штири дошки сховало, – голосила господиня, швидко розрухуючи дітей.
В хаті світло не світили, снували по обійсті мовчки, щоб ніхто не почув, щоб і собаки не гавкнули. Іван і Милиян взяли на плечі по мішку збіжжя і по лопаті, Гафійці й Марійці насипали десь з по пуду-півтора, Данило завдав на плечі мішок, в руки лопату, Ганна – тлумак і граблі. Мовчки піднялися від хати на город, що знаходився за метрів чотириста на горі, мовчки викопали яму глибиною вище людського зросту, застелили сухим опалим листям, покидали туди мішки, зверху накрили таким же листям, висохлою шальвією, присипали землею. До ранку сім’я скопала, заволочила і засіяла весь город, ще й листям попритрушували, ніби це зроблено вже давно.
На ранок на подвір’я вступила бригада комсомольців – зі щупами, вилами, шпичками і червоним прапором. Облазили все: горища, комори, хліви, штрикали в стіжки сіна, розпорпували черінь у печі і саму піч зверху – нічого не знайшли і з лайкою подалися до інших хат.
Так оті клумаки, що були закопані тої далекої осінньої ночі, порятували життя цій немалій сім’ї. Всі вижили...
Ніби прокинулась від спогадів Ганна, швиденько насипала в миску бевки , дала кожному ложку. Всі чекали, поки батько почне їсти перший, бо за порушення порядку можна ще й по лобі отримати.
Виряджаючи Клаву до ясел, мати наказувала:
– Дорогою йди, нікуди не заходь, нікого не слухай, якщо будуть чимось заманювати. Після ясел бігом додому.
На поле прийшли гурточком чи не першими. Працювалось важко, бо де ж ті сили в напівопухлих людей.
Шаровілників було проти минулого року менше вполовину. Вимерли.
В обід привезли баланду. Голодні люди потягнулись до котла, важко переставляючи опухлі ноги. Протягали вихудлі руки з мисочкою. Сільська жінка,Тетяна Химичка , що варила при колгоспі, наливала ополоник бевки в миску, з жалем дивилась на кожного, тихо повідомляючи: нема хліба.
Додому повернулись із заходом сонця. Де ж Клава? Ганна кинулась до сусідів:
– Параско, ваш Вася вернувся з ясел?
– Давно вже.
Зойкнуло серце, забилось десь у горлі, перепиняючи крик.
– Дивись, Ганно, – продовжувала сусідка, – он учора розповідали: ходила по середмістянському кутку циганочка – їсти просила. Дійшла якраз “курганця”(це ще один куток на селі) і пропала. Більше ніде ніхто в селі її не бачив. А ти хіба забула, як Марина зварила хлопчика...
Не дослухала. Кинулась бігти. Ноги підкошувалися, а в голові билося: справді, Марина закликала хлопчика, що повертався з ясел, обіцяючи дати хліба. Батьки з родичами бігали по селу, шукали дитину скрізь, заглядали в криниці, в глинища. В копанці, якраз проти Марининої хати, знайшли вузлик: головка й кишечки, зав’язані у штанці дитини. Зайшли до Марини, а в неї вариться в печі повний чавун м’яса. Марину забрали, вкинули до погреба у колгоспній хаті, відведеній під контору. Здичавілі від горя батьки зірвали замок, ломом били збожеволілу жінку, поки й зовсім забили.
– Господи! – каменем билася в голові думка, – Спаси!
– Господи-и! – стугоніла в горлі душа, не даючи заголосити. – Сохрани! Господи-и-и! – голосно вирвався зойк, – Боже!
Хляпали у сутінках по дорозі босі ноги, розхлюпуючи врізнобіч суху гарячу пилюку. Слідом лопотіли босими ногами Гарійка з Марійкою.
– Господи-и! – летіла зойком над селом надія. – Чи не бачили, люди, чи не чули! Коли з вулички – замурзане шовковичним соком личко:
– Мамко!
Впала на коліна в м’яку, теплу пилюку, охопила дитину руками, прихилила голову її до своїх грудей, прорвалася важким риданням:
– Жива!
А дівчинка щебетала:
– Мамко, нам сьогодні на вечерю давали хліб. Я не з’їла. Я повечеряла шовковицею. Тут її багато вродило, то я збирала і їла, а хліб ось...
Розтулила рученятко. На замурзаній ягодами долоньці-брусочок лободяно- гостюкової сірої маси з відбитками маленьких пальчиків.
– Це вам, мамко, а я їла шовковицю...Я не голодна…
– Хліб 33-го. Хай ніхто не переживе того жаху, що пережили ми, – закінчує свою оповідь бабуся. – Ви кажете, сьогодні голод.
Не знаєте ви 33-го! Не доведи, господи.

Друк